home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement


close [X]


Гаррі Поттер – 1


Гаррі Поттер і філософський камінь

AVB

«Гаррі Поттер і філософський камінь»: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА; Київ; 2004

ISBN 966-7047-39-3



Поїздка з платформи номер дев'ять і три чверті


Останній місяць, що його прожив Гаррі в родині Дурслі, був не надто радісний. Щоправда, Дадлі тепер так боявся Гаррі, що не лишався з ним в одній кімнаті, а тітка Петунія й дядько Вернон уже не зачиняли Гаррі в комірчині, не силували нічого робити й не кричали на нього, – власне, взагалі не розмовляли з ним. Водночас і перелякані, й розлючені, вони вдавали, ніби стілець, на якому сидів Гаррі, був просто порожній. Хоч така поведінка була кращою від попереднього ставлення, проте згодом це почало пригнічувати Гаррі.

Він намагався не виходити зі своєї кімнати, де єдиним його товариством була сова. Він вирішив назвати її Гедвіґою, натрапивши на таке ім'я в "Історії магії". Його шкільні підручники виявилися дуже цікавими. Лежачи на ліжку він читав їх до пізньої ночі, а Гедвіґа то летіла куди-небудь крізь відчинене вікно, то поверталася, коли їй заманеться. На щастя, тітка Петунія вже не прибирала в кімнаті й не бачила, як Гедвіґа верталася з упольованими мишками. Щовечора, перед сном, Гаррі викреслював один день на приклеєному до стіни аркуші паперу, рахуючи час, що лишався до першого вересня.

Останнього серпневого дня він подумав, що варто було б розпитати тітку й дядька, як добиратися до вокзалу Кінґс-Крос, отож зійшов до вітальні, де вони дивилися якусь телевікторину. Гаррі кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Дадлі зойкнув і прожогом вискочив з кімнати.

– Е-е… дядьку Верноне!

Дядько Вернон щось буркнув у відповідь.

– Е-е… мені завтра треба на Кінґс-Крос, щоб… щоб їхати до Гоґвортсу.

Дядько Вернон знову щось буркнув.

– Може, ви підкинете мене?

Знову буркіт. Напевне, це згода, подумав Гаррі.

– Дякую, – мовив він і вже збирався йти, коли дядько Вернон нарешті заговорив:

– Дивний спосіб добиратися до чаклунської школи – поїздом. А килими-літаки міль поточила, еге?

Гаррі промовчав.

– До речі, а де ж та школа?

– Не знаю, – зізнався Гаррі, вперше збагнувши, що й справді цього не знає. Він витяг з кишені квиток, якого дав йому Геґрід.

– Я просто маю сісти на поїзд з платформи номер дев'ять і три чверті об одинадцятій годині, – прочитав він там.

Тітка з дядьком витріщили очі.

– З якої платформи?

– Дев'ять і три чверті.

– Не мели дурниць, – скривився дядько Вернон. – Платформи дев'ять і три чверті не існує.

– Але на квитку написано.

– Нісенітниці! – обурився дядько Вернон. – Повне ідіотство! Вони всі там такі! Ти ще побачиш. Почекай тільки трохи. Добре, завеземо тебе на Кінґс-Крос. Нам і так треба завтра до Лондона, інакше б я не морочився.

– А чому ви їдете до Лондона? – поцікавився Гаррі, щоб показати, що він не сердиться на дядька Вернона.

– Дадлі веземо до лікарні, – пробурмотів дядько Вернон. – Треба ж вирізати того клятого хвоста, поки він не пішов до "Смелтінґсу"!

На другий день Гаррі прокинувся о п'ятій і вже не міг заснути від хвилювання. Підвівся, натягнув джинси, бо не хотів з'являтися на вокзалі в мантії чарівника – переодягнеться в поїзді. Ще раз переглянув свій гоґвортський список, аби впевнитись, чи чогось не забув. Далі подивився, чи надійно замкнена клітка з Гедвіґою, і став походжати по кімнаті, чекаючи, поки прокинуться Дурслі. За дві години величезну й важку валізу Гаррі вже поклали в багажник, тітка Петунія вмовила Дадлі сісти біля Гаррі, і вони поїхали.

О пів на одинадцяту прибули на Кінґс-Крос. Дядько Вернон поставив Гарріну валізу на візочок і підвіз її аж до колій. Гаррі був приємно здивований такою доброзичливістю дядька, аж поки той зупинився біля платформ, огидно вишкірившись:

– Ну от, хлопче. Ось дев'ята платформа, а ось десята. Твоя має бути десь посередині, але її, здається, ще не збудували, га?

Звісно, він мав рацію. Над однією платформою висів великий пластмасовий номер дев'ять, над другою – десять, а посередині нічого не було.

– Успіхів у навчанні! – побажав дядько Вернон зі ще гидкішою посмішкою і пішов, нічого більше не кажучи.

Гаррі обернувся й побачив, як Дурслі від'їхали в машині. Всі вони вмирали зі сміху. Гаррі пересохло в роті. Що йому робити? Через Гедвіґу до нього вже стали зацікавлено приглядатися. Треба когось запитати.

Гаррі зупинив якогось контролера, та не наважився назвати платформу номер дев'ять і три чверті. Контролер нічого не чув про Гоґвортс, а коли Гаррі навіть не зміг пояснити, в якій частині країни він розташований, той роздратувався, мовби Гаррі навмисне придурювався. У відчаї Гаррі запитав про поїзд, який відходить об одинадцятій, але контролер відповів, що такого немає. Зрештою він пішов собі далі, нарікаючи на змарнований час.

Гаррі з усіх сил намагався не панікувати. Великий годинник над розкладом показував, що в нього є ще десять хвилин, аби сісти на потяг до Гоґвортсу, але він не знав, як це зробити. Він застряг посеред вокзалу з валізою, яку не міг підняти, з повними кишенями чародійних грошей і великою совою.

Геґрід, мабуть, забув дати йому якісь настанови; ну, скажімо, постукати по третій цеглині зліва, як стукали вони, йдучи на алею Діаґон. А може, дістати чарівну паличку й постукати по квитковій касі між дев'ятою й десятою платформами?

Цієї миті позаду йшли якісь люди, і Гаррі почув уривок розмови : "…звичайно, повно маґлів…"

Гаррі рвучко озирнувся. Пухкенька жіночка розмовляла з чотирма вогненно рудими хлопцями. Кожен хлопець штовхав перед собою десь таку саму валізу, як у Гаррі, і крім того, вони мали сову.

Гаррі попхав свій візочок за ними, і серце йому мало не вискакувало. Вони зупинилися, і він став коло них досить близько, аби чути, про що вони говорять.

– Так, а який номер платформи? – спитала мати хлопців.

– Дев'ять і три чверті! – пискнула маленька, теж рудокоса дівчинка, що трималася за її руку. – Мамо, можна і я поїду…

– Джіні, треба підрости, заспокойся. Гаразд, Персі, іди перший.

Найстарший на вигляд хлопець почимчикував до дев'ятої й десятої платформ. Стежачи за ним, Гаррі намагався навіть не кліпати, щоб нічого не проґавити. Але тільки-но хлопець підійшов до перегородки між платформами, його заступила велика юрба туристів, і коли нарешті пройшов останній рюкзак, хлопця вже не було.

– Фред, ти наступний, – звеліла пухкенька жіночка.

– Я не Фред, а Джордж, – обурився хлопець. – Шановна, і ви ще називаєте себе нашою мамою? Невже ви не бачите, що я Джордж?

– Вибач, любий Джордже.

– Жартую, я Фред, – усміхнувся хлопець і пішов.

Близнюк гукнув услід, щоб він поспішив, і той, напевне, послухався, бо наступної миті його не стало – але як йому це вдалося?

Тепер уже третій брат заквапився до турнікета, де компостують квитки. Ось він майже там, – і враз, цілком несподівано, його ніде немає.

Що залишалося робити?

– Перепрошую, – звернувся Гаррі до пухкенької жінки.

– Вітаю, любий, – відгукнулася вона. – Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький.

Жінка показала на останнього, найменшого сина. Він був високий, худий і довгов'язий, мав ластовиння, великі руки й ноги та довгий ніс.

– Так, – признався Гаррі. – Але річ у тому… у тому, що я не знаю, як…

– Як знайти платформу? – лагідно підказала жінка, і Гаррі ствердно кивнув.

– Не журися, – мовила вона. – Треба просто йти до турнікета між дев'ятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти. Давай, біжи поперед Роном.

– Е-е… добре, – кивнув Гаррі.

Він розвернув візочок і придивився до турнікета, що видавався досить міцним. Почав іти до нього. Пасажири, які прямували до дев'ятої й десятої платформ, штовхали Гаррі, і він пришвидшив ходу. Ще трохи – і він просто вріжеться в той компостер для квитків… Пхаючи візочок, Гаррі побіг… турнікет наближався, а він уже й зупинитися не міг… візочок тягнув його за собою… лишалося ще півкроку, і Гаррі заплющив очі, чекаючи зіткнення…

Але нічого не сталося… він біг і далі… тоді розплющив очі.

Біля платформи, заповненої людьми, стояв яскраво-червоний паротяг. Угорі на ньому був напис: "Гоґвортський експрес, 11-та година". Гаррі озирнувся й на місці квиткового компостера побачив ковану залізну арку з написом "Платформа номер дев'ять і три чверті". Він таки досяг свого.

Над головами гомінкої юрби слався дим паротяга, а між ногами снували коти найусілякішої масті. Роздратоване ухання сов перекривало загальний галас і скрегіт важких валіз.

Перші кілька вагонів уже були забиті учнями, дехто з них перехилився з вікон і розмовляв зі своїми родинами, а дехто сварився за кращі місця.

Гаррі зі своїм візочком рушив уздовж платформи, шукаючи вільного місця. Він проминув кругловидого хлопця й почув, як той нарікає:

– Бабусю, я знову десь жабку загубив.

– Ох, Невіле, – зітхнула літня жінка. Навколо хлопця з кісками в стилі регі зібрався невеличкий натовп.

– Дай глянути, Лі, ну, швидше.

Хлопець підняв накривку коробки, яку тримав у руках, і всі пронизливо заверещали, бо звідти вистромилася чиясь довга волохата лапа.

Гаррі пробивався крізь натовп, аж поки майже у хвості потяга знайшов незайняте купе. Спочатку він заніс туди Гедвіґу, а тоді став штурхати і пхати до дверей вагона валізу. Гаррі намагався поставити її на східці, та заледве відривав від землі один її край, і двічі боляче прибив собі ноги.

– Допомогти? – озвався один з рудих близнюків, з якими Гаррі зустрівся коло турнікета.

– Так, будь-ласка, -засапавшись, мовив Гаррі.

– Гей, Фред! На поміч!

З допомогою близнюків Гарріну валізу нарешті запхали до купе.

– Дякую, – сказав Гаррі, прибравши з очей змокрілу чуприну.

– Що це? – зненацька запитав один близнюк, показуючи на шрам у формі блискавки.

– Оце так! – вигукнув другий близнюк. – То ти?…

– Це він, – підтвердив перший близнюк. – Це ж ти? – звернувся він до Гаррі.

– Хто? – розгубився Гаррі.

– Гаррі Поттер, – разом вимовили близнюки.

– А, він! – здогадався Гаррі. – Ну, так, це я.

Обидва хлопці витріщилися на нього, й Гаррі відчув, що червоніє. Аж тут, на превелику його втіху, з відчинених дверей вагона долинув голос:

– Фред! Джордж! Де ви там?

– Мамо, ми тут!

Глянувши востаннє на Гаррі, близнюки вийшли з вагона. Гаррі сів біля вікна і міг нишком стежити за рудоволосою родиною на платформі й чути їхню розмову. Мати щойно витягла носову хустинку.

– Рон, у тебе щось на носі.

Найменший хлопчик випручувався, але вона міцно його вхопила й стала витирати кінчик носа.

– Мамо, пусти! – пручався він.

– Ой-йо-йой, нас нецемний Лонцик має сось на носику? – глузливо перекривив малого один з близнюків.

– Заткнися! – розгнівався Рон.

– А де Персі? – запитала мама.

– Вже йде.

З'явився найстарший хлопець. Він уже встиг перебратися в чорну гоґвортську мантію, і на грудях у нього Гаррі помітив блискучий срібний значок із літерою "С".

– Мамо, я ненадовго, – сказав хлопець. – Я в голові поїзда, там є два купе для старост…

– О, то ти вже староста, Персі? – здивовано запитав один із близнюків. – Чого ж ти нам нічого не сказав? Ми навіть не здогадувались.

– Стривай, здається, він щось казав, – встряв інший близнюк. – Одного разу…

– Або й двічі…

– Одну хвилину…

– Цілісіньке літо…

– Замовкніть! – урвав їх староста Персі.

– А як це ти отримав нову мантію? – знову причепився один із близнюків.

– Бо він – староста, – сказала мати з любов'ю. – Гаразд, любий, добре вчися, а як приїдеш, пришли сову.

Вона поцілувала Персі в щоку, і він пішов. Тоді повернулася до близнюків:

– А ви обидва… дивіться мені, поводьтеся цього року чемно. Якщо я отримаю ще одну сову з повідомленням, що ви… висадили в повітря туалет або…

– Висадили туалет? Та ми до нього й близько не підходимо!

– Але ідея чудова. Дякуємо, мамо.

– Нема чого реготати. І пильнуйте Рона.

– Нема плоблем, ми пло Лонцика подбаємо.

– Заткнися! – повторив Рон. Він був майже такий самий заввишки, як близнюки, а його ніс іще й досі пашів від маминої хустинки.

– Гей, мамо, знаєш що? Вгадай, кого ми зустріли в поїзді?

Гаррі відсахнувся від вікна, аби ніхто не побачив, що він дивиться.

– Пам'ятаєш того чорнявого хлопця на вокзалі біля нас? Знаєш, хто то?

– Хто?

– Гаррі Поттер!

Гаррі почув голос маленької дівчинки.

– Ой, мамо, можна я піду подивлюся на нього в поїзді! Мамусю, будь ласка!…

– Ти вже його бачила, Джіні, а він, бідолаха, не в зоопарку, щоб задивлятися на нього. Фред, це правда? Як ти впізнав?

– Запитав його. Побачив шрам. Він і справді мов блискавка.

– Бідолашка! Не дивно, що він був сам… А я ще дивувалася. Він так чемно запитав, як пройти до платформи.

– То нічого, а от цікаво, чи пам'ятає він, яким був Відомо-Хто?

Мати зненацька посуворішала.

– Фред, я забороняю питати його про це. Навіть не думай. Не треба нагадувати йому про це першого ж дня у школі.

– Добре, не панікуй. Залунав свисток.

– Біжіть! – гукнула мати, і всі троє хлопців заскочили в поїзд. Потім вихилилися з вікна, мати поцілувала їх на прощання, а сестричка захлипала.

– Не плач, Джіні, ми тобі вишлемо цілу купу сов!

– І гоґвортську накривку для унітазу!

– Джорджі

– Мамо, це жарт!

Поїзд рушив, і Гаррі бачив, як мати махала рукою, а дівчинка, плачучи і сміючись, бігла за поїздом, аж поки той набрав швидкості. Потім зупинилася і теж замахала рукою.

Поїзд завернув, і Гаррі вже не бачив ані дівчинки, ні матері. За вікном пролітали будинки. Гаррі відчув, як його душу виповнює захват. Він не знав, куди їде, але там буде краще, ніж у світі, який він лишав позаду.

Прочинилися двері, й до купе зайшов найменший з рудих хлопців.

– Тут хтось сидить? – запитав він, показуючи на місце навпроти Гаррі. – Ніде місця немає.

Гаррі заперечно похитав головою, і хлопець умостився поруч. Він зиркнув на Гаррі, а тоді швиденько відвернувся до вікна, вдаючи, ніби й не дивився на нього. Гаррі бачив, що в нього на носі ще й досі видніє чорна цятка.

– Гей, Рон! – з'явилися знову близнюки. – Слухай, ми йдемо в середину поїзда, там Лі Джордан має величезного тарантула.

– Добре, – пробурмотів Рон.

– Гаррі, – сказав другий близнюк, – ми ж навіть не назвалися? Фред і Джордж Візлі. А це Рон, наш брат. Ну, до скорого!

– Бувайте! – відповіли Гаррі й Рон. Близнюки зачинили за собою двері купе.

– Ти справді Гаррі Поттер? – відразу вирвалося в Рона.

Гаррі кивнув.

– Ох! А я думав, Фред і Джордж знову жартують, – зрадів Рон. – І ти справді маєш… ну… – і він показав на чоло Гаррі.

Гаррі прибрав пасмо волосся, відкривши шрам-блискавку. Рон витріщив очі.

– То оце тут Відомо-Хто?…

– Так, – кивнув Гаррі, – тільки я нічого не пам'ятаю.

– Нічого? – нетерпляче перепитав Рон.

– Ну, пам'ятаю зелений спалах, а більш нічого.

– Ого! – сказав Рон. Якийсь час він дивився на Гаррі, а тоді, немов схаменувшись, знову відвернувся до вікна.

– У вас у родині всі чарівники? – запитав Гаррі, якому Рон був не менш цікавий, ніж він Ронові.

– Е-е… мабуть, так, – відповів Рон. – Здається, мамин троюрідний брат – бухгалтер, але ми ніколи не згадуємо про нього.

– То ти, напевне, вже знаєш багато чарів. Візлі вочевидь належали до тих старовинних чаклунських родів, про які говорив той блідий хлопець на алеї Діаґон.

– Я чув, що ти живеш з маґлами, – знову озвався Рон. – Які вони?

– Жахливі… Ну, може, не всі. Але мої тітка, дядько і двоюрідний брат саме такі, краще б я мав трьох братів-чарівників.

– П'ятьох, – поправив Рон, чогось спохмурнівши. – Я вже шостий з нашої родини, хто йде до Гоґвортсу. Можна сказати, мені є на кого рівнятися. Білл та Чарлі вже закінчили школу, Білл був відмінником, а Чарлі – капітаном команди з квідичу. Тепер ось Персі вже староста. Фред і Джордж великі бешкетники, але ж мають високі оцінки і всі вважають їх веселунами. Від мене всі сподіваються того самого, що й від них, але ж мої успіхи нікого не здивують, бо вони були першими. До того ж, як маєш п'ятьох братів, завжди ходиш у дранті. В мене старі мантії Білла, стара чарівна паличка Чарлі і старий пацюк Персі.

Рон витяг з куртки товстого сірого щура, що спав як мертвий.

– Його звати Скеберс, та користі з нього мало, він майже не прокидається. Персі дістав від тата сову, бо став старостою, але вони не спромо… тобто мені дали натомість Скеберса.

Ронові аж вуха почервоніли. Він, здається, вирішив, що бовкнув зайве, бо знову задивився у вікно.

Гаррі не бачив нічого поганого в тому, що хтось не спромігся купити сову. Зрештою, ще місяць тому він узагалі не мав грошей, ніколи в житті, тож і розповів Ронові про те, як був змушений Доношувати старий одяг Дадлі, як ніколи не мав подарунків на день народження.

Його розповідь, здається, трохи втішила Рона.

– …Поки Геґрід мені не сказав, я навіть не знав, що я чаклун, нічого не знав ні про батьків, ні про Волдеморта…

Рон аж захлинувся.

– Що сталося? – запитав Гаррі.

– Ти назвав ім'я Відомо-Кого! – перелякано й водночас захоплено вигукнув Рон. – Від кого-кого, але від тебе я…

– Я називаю це ім'я не тому, щоб видаватися хоробрим чи яким там ще, – пояснив Гаррі. – Я просто ніколи не знав, що цього не можна. Розумієш? Мені так багато треба вивчити! Я певен, – додав він, уперше висловивши те, що останнім часом не давало йому спокою, – я певен, що буду найгіршим у класі.

– Не будеш. Є багато таких, які приходять із маґлівських родин і вчаться досить успішно.

Вони розмовляли, а поїзд лишав позаду Лондон. Тепер він проминав луки, де паслися корови та вівці. Якийсь час хлопці мовчки дивилися на ті поля і стежини поміж ними.

Десь о пів на першу в коридорі почувся брязкіт, і усміхнена жінка з ямками на щоках прочинила двері купе:

– Чогось бажаєте, дітки?

Гаррі, що зранку й ріски в роті не мав, скочив на ноги, а Ронові вуха знов почервоніли, і він пробурмотів, що має з собою сендвічі. Гаррі вийшов у коридор.

У Дурслі він ніколи не мав грошей на солодощі, а тепер, коли в кишенях бряжчали золоті та срібні монети, він був ладен купити стільки батончиків "Марс", скільки зможе донести, але жінка не мала тих батончиків. Натомість вона торгувала горошком на кожен смак "Берті Бот", жуйкою "Друбл", шоколадними жабками, пиріжками з гарбузом, тістечками з казана, локричними паличками та всілякими іншими чудернацькими виробами, яких Гаррі не бачив зроду. Намагаючись нічого не пропустити, він купив усього потрохи й заплатив жінці одинадцять срібних серпиків і сім мідних кнатів. Рон аж витріщив очі, коли Гаррі приніс те все до купе і вивалив на вільне місце.

– Голодний, мабуть?

– Як вовк, – признався Гаррі, надкусивши гарбузовий пиріжок.

Рон дістав великий згорток і розгорнув його. Там були чотири сендвічі. Він узяв один зі словами:

– Завжди вона забуває, що я не люблю копченого.

– Міняємось, – запропонував Гаррі, простягаючи пиріжок. – Ну?

– Та ти не захочеш його їсти, він такий сухий, – заперечив Рон. – Знаєш, – квапливо додав він, – їй завжди не вистачає часу: адже нас аж п'ятеро.

– Давай, бери пиріжок, – наполягав Гаррі, який раніше ще ніколи нічим не ділився, бо, по суті, й не мав чим і з ким ділитися.

Яка втіха – сидіти з Роном і ласувати всіма купленими пиріжками та тістечками (про сендвічі вони й забули).

– Що це? – запитав Рона Гаррі, взявши пакетик із шоколадними жабками. – Це ж не справжні жаби, правда? – Він уже починав відчувати, що його ніщо не здивує.

– Ні, – відповів Рон. – Але глянь, яка там картка, мені бракує Аґриппи.

– Що?

– Ой, звичайно, ти ж не знаєш! У шоколадних жабках є картки, – ну, щоб збирати, – із зображеннями відомих чарівниць і чаклунів. Я вже назбирав майже п'ятсот, але досі не маю Аґриппи і Птолемея.

Гаррі розгорнув одну шоколадну жабку й дістав звідти картку. На ній було обличчя чоловіка в серпастих окулярах, з довгим кривим носом, хвилястим срібним волоссям, бородою та вусами. Під портретом стояв напис: "Албус Дамблдор".

– Тож оце Дамблдор! – скрикнув Гаррі.

– Тільки не кажи, що ти ніколи не чув про Дамблдора! – засміявся Рон. – Можна мені взяти жабку? Раптом там є Аґриппа… Дякую.

Гаррі перевернув картку і прочитав:


Албус Дамблдор, теперішний директор Гоґвортсу. Дамблдора вважають чи не найбільшим чарівником нашого часу, що надто вже уславився своєю перемогою 1945 року над чорним чаклуном Ґріндельвальдом, відкриттям дванадцяти способів використання драконячої крові та алхімічними дослідами, проведеними спільно з Ніколасом Фламелем. Професор Дамблдор захоплюється камерною музикою та грою в кеглі.


Гаррі знову перевернув картку й ошелешено побачив, що обличчя Дамблдора вже немає.

– Він щез!

– А ти гадав, він тут цілий день сидітиме? – здивувався Рон. – Ще повернеться!… Ні, знову Морґана, а я вже маю аж шість таких. Хочеш собі? Можна почати колекцію.

Рон глянув на купку ще не розгорнутих шоколадних жабок.

– Пригощайся, – заохотив його Гаррі. – Слухай, але ж у маґлівському світі люди лишаються на фотках.

– Справді? Що, взагалі не рухаються? – Рон був приголомшений. -Дива!

Гаррі побачив, як Дамблдор з легенькою усмішкою нишком повернувся на фото. Рон так захоплено ласував жабками, що майже не зважав на картки з відомими чарівницями й чаклунами, зате Гаррі не спускав з них очей. Невдовзі він уже мав не тільки Дамблдора й Морґану, а й Генґіста Вудкрофтського, Альберика Ґраньона, Цирцею, Парацельса й Мерліна. Зрештою він відвернувся від друїдської Кліодни, що чухала собі ніс, і відкрив пакетик горошку на кожен смак "Берті Бот".

– Будь обережний з ним, – застеріг Рон. – "На кожен смак" означає, що його смак може бути якам завгодно. Тобто якісь горошинки будуть цілком звичайні – шоколадні, м'ятні чи мармеладні, – зате можуть трапитися такі, що смакуватимуть як шпинат, печінка чи фляки. Джорджеві здається, ніби одного разу йому потрапила горошинка зі смаком шмарків.

Рон узяв зелену горошинку, пильно на неї подивився і надкусив з одного боку.

– Бе-е-е! Бачиш? Капуста!

Вони добре розважилися, ласуючи горошком на кожен смак. Гаррі натрапив на грінки, кокосовий горіх, варену квасолю, полуницю, карі, траву, каву, сардину й навіть відважився надгризти краєчок дивної сірої горошинки, якої б ніколи не торкнувся Рон і яка виявилася перцем.

Краєвид за вікном ставав щораз дикішим. Зникли охайні лани й луки і натомість з'явилися ліси, звивисті річки й темно-зелені пагорби.

Хтось постукав, і до купе увійшов заплаканий кругловидий хлопець, якого Гаррі бачив на платформі номер дев'ять і три чверті.

– Перепрошую, – вибачився він, – ви не бачили мою жабку?

Коли вони заперечно похитали головами, він захлипав:

– Я загубив її! Вона завжди тікає від мене!

– Ще знайдеться, – заспокоїв Гаррі.

– Може. Гаразд, якщо десь побачите… – простогнав бідолаха й пішов далі.

– Не знаю, навіщо так перейматися, – здивувався Рон. – Якби я мав жабу, то загубив би її якнайшвидше. Хоча я маю Скеберса, тож краще помовчу.

Пацюк і далі дрімав у Рона на колінах.

– Що живий, що здохлий – однаково! – роздратовано поскаржився Рон. – Вчора я спробував трохи його прикрасити і зробити жовтим, але замовляння не подіяло. Ось зараз покажу, дивись…

Понишпоривши у своїй валізі, він дістав пошарпану чарівну паличку. Подекуди вона була пощерблена, а з одного краю виблискувало щось біле.

– Уже вилазить єдинорогова волосина. Гаразд!… Тільки-но він підняв паличку, як прочинилися двері купе. Знову прийшов хлопець, від якого втекла жабка, та цього разу з ним була дівчинка, вже одягнута в нову гоґвортську мантію.

– Ви не бачили жабки? Невіл загубив жабку, – сказала дівчинка. Вона мала командирський голос, густе каштанове волосся й трохи завеликі передні зуби.

– Ми вже йому казали, що не бачили, – відповів Рон, але дівчинка не слухала, бо помітила в його руці паличку.

Ох, ти насилаєш чари? Ану ж поглянемо!

Вона сіла, а Рон геть збентежився:

– Е-е… Ну, добре… – Кахикнув і промовив:


Соняшник, масло і стиглий урюк,

Хай буде жовтим дурний цей пацюк!


Він махнув паличкою, але нічого не сталося. Скеберс і далі був заспаний і сірий.

– Ти певен, що це справжнє замовляння? – запитала дівчинка. – Бачиш, щось не виходить, правда? А я випробувала кілька простих замовлянь – просто так, і вони всі спрацювали. У моїй родині зовсім нема чарівників, і я так здивувалася, отримавши листа! Мені було так приємно! Це, звичайно, найкраща школа чарів, я чула про неї… я вже знаю напам'ять всі основні підручники… звичайно, сподіваюся, що цього мені вистачить… до речі, я Герміона Ґрейнджер, а ви?

Все це вона випалила, мов з кулемета, і Гаррі аж розгубився. Але глянувши на не менш збентеженоного Рона, він зрозумів, що не тільки він не вивчив підручників напам'ять, тож полегшено зітхнув.

– Я – Рон Візлі, – пробурмотів Рон.

– Гаррі Поттер, – відрекомендувався Гаррі.

– Справді? – скрикнула Герміона. – Я, звичайно, знаю про тебе все. Я дістала кілька додаткових книжок із позакласного читання, і про тебе згадано в "Сучасній історії магії", в "Розвиткові й занепаді темних мистецтв" та "Видатних чаклунських явищах XX сторіччя".

– Про мене? – приголомшено запитав Гаррі.

– Господи, невже ти не знаєш? Та якби йшлося про мене, я б усе перерила! – здивувалася Герміона. – А ви знаєте, в якому ви гуртожитку? Я всіх розпитала і сподіваюся потрапити до Ґрифіндо-ру, його назва звучить найкраще, я чула, що й сам Дамблдор був у ньому, хоч у Рейвенклові теж було б непогано… Ну добре, ми, мабуть, підемо далі шукати Невілову жабку. Знаєте, краще переодягніться, бо, здається, ми скоро прибуваємо.

Й дівчинка пішла, забравши з собою хлопчика, який загубив жабку.

– Хоч у якому я опинюсь гуртожитку, сподіваюся, її там не буде, – сказав Рон, жбурнувши чарівну паличку назад до валізи. – Ідіотське замовляння! Це Джордж мене навчив, але, клянуся, він знав, що то фальшивка.

– А в якому гуртожитку твої брати? – запитав Гаррі.

– У Ґрифіндорі, – знову спохмурнів Рон. – Там були й мама з татом. Не знаю, що вони скажуть, якщо я туди не потраплю. У Рейвенклові, мабуть, непогано, але уяви, що буде, коли мене запроторять до Слизерину!

– Це той гуртожиток, де жив Вол… тобто Відомо-Хто?

– Так, – підтвердив Рон і пригнічено сів на лаву.

– Знаєш, мені здається, що в Скеберса пояснішали кінчики вусів, – сказав Гаррі, намагаючись відвернути Рона від думок про гуртожитки. – А де тепер твої старші брати, які вже скінчили навчання?

Гаррі було цікаво довідатися, що робить чарівник, закінчивши школу.

– Чарлі досліджує драконів у Румунії, а Біля щось там робить для "Ґрінґотсу" в Африці, – повідомив Рон. – А ти чув про "Ґрінґотс"? Про це писали в "Щоденному віщуні", але я не думаю, що серед маґлів ти мав змогу його читати. Хтось намагався пограбувати секретний сейф. Гаррі аж очі витріщив.

– Справді? І що з ним сталося?

– Власне, нічого, і тому це така сенсація. Нікого не спіймали. Тато каже, що це, певне, якийсь могутній чорний чаклун, але з "Ґрінґотсу", здається, нічого не взяли, – ось що найдивніше. Звичайно, всі лякаються, коли трапляється таке, бо ж раптом за цим усім стоїть Відомо-Хто.

Гаррі замислився. Він уже теж почав здригатися, тільки-но хтось згадає Відомо-Кого. Мабуть, це все – результат знайомства з магічним світом, але він почувався набагато безтурботніше тоді, коли міг безжурно вимовляти "Волдеморт".

– Яка твоя команда з квідичу? – запитав Рон.

– Е-е… я не знаю жодної, – признався Гаррі.

– Отакої! – здивувався Рон. – Слухай, це ж найкраща в світі гра! – І він почав пояснювати все про чотири м'ячі й позиції семи гравців, розповідати про найцікавіші матчі, на яких він побував разом із братами, та про мітлу, яку хотів би придбати, якби мав гроші. Він саме знайомив Гаррі з тонкощами гри, як знову відчинилися двері купе, але цього разу це не був Невіл, що загубив жабку, і не Герміона Ґрейнджер.

Зайшло троє хлопців, і Гаррі відразу впізнав того, що стояв посередині: це був той блідий хлопчисько з салону мантій мадам Малкін. Цього разу він дивився на Гаррі зі значно більшою цікавістю, ніж на алеї Діаґон.

– Це правда? – запитав він. – Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?

– Так, – відповів Гаррі і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.

– Це Креб, а це Ґойл, – недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. – А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.

Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хихикання.

Драко Мелфой зиркнув на нього.

– Що, тебе так насмішило моє ім'я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.

Драко знову звернувся до Гаррі.

– Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.

Він подав Гаррі руку, але той її не потиснув.

– Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, – холодно сказав Гаррі.

Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум'янець.

– На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, – протягнув він. – Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками – тіпа Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.

Гаррі й Рон попідводились. Ронове обличчя палало, як і його волосся.

– Ану повтори! – насупився він.

– Ого, ти зібрався з нами битися? – глузливо вишкірився Мелфой.

– Якщо ви негайно не заберетесь! – пригрозив Гаррі хоробрішим тоном, ніж почувався насправді: адже Креб і Ґойл були набагато дебеліші від нього чи Рона.

– Але ми не хочемо йти – правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо лишилося.

Ґойл простяг руку за шоколадними жабками, що лежали біля Рона, Рон шарпнувся вперед, та не встиг доторкнутися до Ґойла, як той моторошно зойкнув.

З Ґойлової руки звисав пацюк Скеберс, гострі зубенята якого вп'ялися йому в палець. Креб та Мелфой відступили, а Ґойл, завиваючи, намагався скинути Скеберса. Коли нарешті Скеберс відлетів і гупнувся в шибку, вся трійця миттю зникла. Мабуть, вони подумали, що серед ласощів причаїлися й інші щури, або, можливо, почули кроки, бо за мить до купе увійшла Герміона Ґрейнджер.

– Що тут скоїлось? – здивувалася вона, поглядаючи на розкидані по підлозі ласощі й Рона, що тримав за хвіст пацюка.

– Він, мабуть, у нокауті, – пояснював Гаррі Рон, а тоді придивився до Скеберса. – Ні, я просто не вірю: він знову спить!

Пацюк і справді заснув.

– Ти що, колись уже бачив Мелфоя? Гаррі розповів про зустріч на алеї Діаґон.

– Я чув про цю родину, – спохмурнів Рон. – Вони чи не перші повернулися до нас, коли пропав Відомо-Хто. Сказали, що були, мовляв, зачакловані. А мій тато не вірить. Каже, що батькові Мелфоя не варто виправдовуватись, чому він перейшов до темних сил. – Рон повернувся до Герміони: – Тобі щось потрібно?

– Краще мерщій одягніть мантії, бо я щойно була в машиніста, і він сказав, що ми майже доїхали. Ви часом не билися, га? Ще не приїхали, а вже шукаєте клопоту!

– Це Скеберс бився, а не ми, – сердито зиркнув на неї Рон. – Може, ти вийдеш, поки ми переодягнемось?

– Гаразд, я зайшла тільки тому, що всюди страшний рух – всі поводяться як діти, і гасають коридорами, – фиркнула Герміона. – А в тебе, до речі, бруд на носі, ти знаєш?

Рон люто подивився їй услід. Гаррі визирнув з вікна, надворі вже сутеніло. Під пурпуровим небом видніли ліси та гори. Поїзд і справді їхав трохи повільніше.

Гаррі й Рон поскидали куртки й накинули довгі чорні мантії. Ронова мантія була йому трохи закоротка, і з-під неї визирали кросівки.

У поїзді пролунало оголошення: "За п'ять хвилин прибуваємо до Гоґвортсу. Просимо залишити багаж у вагонах, його доставлять до школи окремо".

Гаррі від хвилювання забило дух, а Ронове обличчя під веснянками стало блідим як полотно. Вони позапихали до кишень рештки ласощів і приєдналися до учнів, що збилися в коридорі.

Поїзд уповільнив рух і зрештою зупинився. Всі ринули до дверей, виходячи на маленьку темну платформу. Гаррі здригнувся від холодного нічного повітря. Аж ось над головами застрибало світло ліхтаря, і Гаррі почув знайомий голос:

– Перші кляси! Перші кляси! Сюди! Гаррі, всьо файно?

Над морем голів променилося радістю велике заросле обличчя Геґріда.

– За мною! За мною! Ще є перші кляси? Кожен нехай си дивит під ноги! Перші кляси, за мною!

Ковзаючись і спотикаючись, учні вслід за Геґрідом спускалися крутою і вузькою стежиною. Обабіч стежки залягала така пітьма, що Гаррі здавалося, ніби там ростуть густі дерева. Майже ніхто не розмовляв. Невіл, що постійно губив свою жабку, кілька разів шморгнув носом.

– Зараз си вперше побачите Гоґвортс, – гукнув через плече Геґрід, – осьо за цим рогом.

Пролунало голосне "О-о-о-о!…"

Вузенька стежка раптово вивела їх на берег широкого чорного озера. На тому боці озера на верхівці високої гори здіймався, виблискуючи вікнами на тлі зоряного неба, великий замок з численними вежами й башточками.

– Не більше чотирьох на човен! – вигукнув Геґрід, показуючи на цілу флотилію човників, що стояли біля берега.

Гаррі й Рон сіли до одного човна разом з Невілом і Герміоною.

– Усі си вмістили? – крикнув Геґрід, сівши в човен сам-один. – Ну, то ВПЕРЕД!

Уся флотилія човників одночасно зрушила з місця, перетинаючи гладеньке, наче скло, озеро. Кожен учень мовчки поглядав на величний замок угорі. Човни підпливали дедалі ближче до скелі, на якій він стояв, і замок, здається, височів просто над головою.

– Пригніться! – крикнув Геґрід, коли перші човники дісталися скелі.

Всі посхиляли голови, й човники прослизнули попід завісою з плюща, яка ховала широкий отвір У скелі. Далі пливли вздовж темного тунелю, що, здавалося, йшов під самим замком, аж доки прибули до начебто підземної гавані, де учні повиходили на гальку і каміння.

– Агов! Ти тут? Чи се не твоя жаба? – запитав Геґрід, стежачи, як діти вибираються з човнів.

– Тревор! – радісно вигукнув Невіл, простягаючи руки.

Потім услід за Геґрідовим ліхтарем усі дерлися прорубаним у скелі переходом і зрештою опинилися на вогкій гладенькій травичці в затінку замку. Піднялися кам'яними сходами і збилися докупи навпроти величезних дубових дверей.

– Усі тут? А ти ще си не загубив жабку? Геґрід підняв свій велетенський кулак і тричі гупнув у двері.



Джоан К. Ролінґ Гаррi Поттер i фiлософський камiнь | Гаррі Поттер і філософський камінь | Аннотация



Всего проголосовало: 331
Средний рейтинг 4.7 из 5